Найбільший жолоб атлантичного океану

§ 9. Атлантичний океан (підручник)

§ 9. Атлантичний океан

Площа океану – 91, 7 млн км 2 .

Середня глибина – 3 600 м.

Максимальна глибина – 8 742 м.

1. Пригадайте, береги яких материків омивають води Атлантичного океану.

2. Які протоки сполучають Атлантичний океан із Середземним морем та Тихим океаном?

3. Які відомі мореплавці торували простори Атлантичного океану?

ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І РОЗМІРИ. Атлантичний океан лежить між Америкою на заході та Європою і Африкою на сході. Межі з Індійським і Тихим океанами проведені умовно – по меридіанах від мисів на південних краях Африки і Південної Америки до Антарктиди. Назву Атлантичному океанові дали стародавні греки за ім’ям міфічного титана Атласа (Атланта), який нібито стояв на краю Землі і тримав на плечах небозвід. У різний час океан називали «Море за Геракловими стовпами», «Західний океан», «Море мороку». Назва Атлантичний океан утвердилася в географії з 1507 р.

Атлантичний океан – другий за величиною океан планети. Як і Тихий, він простягається від субарктичних широт до Антарктиди (на 16 000 км). Його відмінними рисами є витягнута форма та вузькість. І на півночі, і на півдні він має широке водне сполучення з холодними полярними водами. За глибиною Атлантичний океан є другим після Тихого. Максимальна глибина відмічена у глибоководному жолобі Пуерто-Рико (8 742 м).

Серед морів Атлантичного океану вирізняють внутрішні ( Балтійське, Середземне, Чорне, Азовське) та окраїнні ( Північне, Карибське). Найбільшими затоками є Мексиканська, Біскайська і Гвінейська. За розмірами вони не поступаються морям.

Більшість островів розташована поблизу суходолу і має материкове походження ( Ірландія, Великобританія, Великі Антильські). Вулканічними є острови Ісландія, Канарські. Коралове походження мають Бермудські острови.

Саргасове море одне з найзагадковіших морів світу. Свою назву воно отримало за скупчення у поверховому шарі води плаваючих бурих водоростей саргасів. Їх пучки зелено-бурими плямами проступають на синій поверхні моря. У 1492 р. Христофор Колумб у своєму щоденнику записав: «Стільки трави, що здавалося, все море кишить нею». Іспанським морякам водорості, вкриті повітряними пухирцями, нагадували сорт винограду сарга. Отже, назва Саргасове море дослівно означає Виноградне море. Цікаво, що воно не має берегів, а його межі визначають океанічні течії.

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ. Атлантичний океан – найбільш вивчений і освоєний людьми. Перші відомості про нього зібрали фінікійці ще за тисячу років до н. е. Проте тільки у Х ст. вікінгам вдалося перетнути океан і дістатися від берегів Європи до Гренландії і Північної Америки. Початок швидкому освоєнню океану поклав у XV ст. Христофор Колумб. Слідом за ним здійснювали плавання португальці, іспанці, англійці. Відтоді Атлантичний океан став головним водним шляхом на Землі.

Мал. Маршрути подорожей Христофора Колумба

На початку ХІХ ст. російська експедиція Івана Крузенштерна та Юрія Лисянського провела вивчення проб води з глибин. Всебічні ж дослідження Атлантики почалися тільки наприкінці століття за допомогою спеціально обладнаних експедиційних суден. Англійська експедиція на судні «Челленджер» здійснила проміри глибин, дослідила властивості водних мас, органічний світ океану. У наш час океанологи різних країн світу продовжують вивчати дно, властивості води та течії Атлантичного океану.

БУДОВА ТА РЕЛЬЄФ ДНА. Геологи за зразками порід дна встановили, що Атлантичний океан – наймолодший океан Землі. Майже посеред океану з півночі на південь тягнуться серединно-океанічні хребти – Північноатлантичний і Південноатлантичний. Вони утворюють єдиний підводним гірський ланцюг завдовжки 17 000 км, вершини якого підносяться над дном на 2 000 м. Окремі вершини здіймаються вище рівня океану, утворюючи вулканічні острови. Уздовж середини хребтів проходить розлом земної кори – рифтова долина – завширшки близько 50 км. Вона є однією з найбільших тріщин на поверхні Землі. У цьому місці проходить межа літосферних плит, рухи яких супроводжуються виверженнями вулканів і землетрусами. Виливи магми у рифтовій зоні нарощують краї плит. Завдяки цьому дно Атлантичного океану розширюється зі швидкістю 2 см за рік.

Обабіч серединних хребтів розташовується плоске ложе океану з глибинами 4 – 6 км. На ньому височать сотні підводних гір вулканічного походження. Порівняно з Тихим океаном Атлантичний має ширший шельф, особливо уздовж берегів Європи і Північної Америки.

Мал. Атлантичний океан

Цікава географія

Куди зникла Атлантида

Стародавні легенди, яким понад 3 тис. років, розповідають про Атлантиду –острів-материк, що нібито колись існував у Атлантичному океані. Про нього розповідається в працях давньогрецького філософа Платона, що жив у І V ст. до н. е. Він пише про суходіл, розташований за Середземним морем, який зненацька поглинуло море. Вже в наші часи багато дослідників намагалися відшукати затонулу Атлантиду. Одні шукали її на заході Африки, другі – в Егейському морі, треті – в Індійському океані. Проте пошуки виявилися марними. До цього часу вчені сперечаються про те, була Атлантида чи не було, і якщо була, то де саме.

Робота з картою

1. В яких півкулях розташований океан?

2. Які з морів Атлантичного океану шельфові?

3. Наведіть приклади материкових островів?

4. Назвіть теплі течії північної частини Атлантики. Як вони вливають на формування клімату в Європі?

5. Який напрямок простягання мають серединно-океанічні хребти в Атлантичному океані?

КЛІМАТ . Кліматичні умови Атлантичного океану дуже різноманітні. Це обумовлено його розміщенням в усіх кліматичних поясах земної кулі. Північні та південні райони океану, що розміщуються в полярних і субполярних широтах, мають суворий клімат з від’ємними температурами протягом більшої частини року. При цьому південна частина океану холодніша за північну, оскільки Антарктида є потужнішим охолоджувачем, ніж Арктика.

В помірних широтах на формування клімату впливають західні вітри, які породжують велику кількість штормів (особливо взимку). У тропічних широтах панують пасати. Там спостерігаються н айвищі температури повітря над океаном (+30 0 С) і н айменш а кількість опадів . Північніше екватора виникають тропічні циклони, які іноді перетворюються на урагани. Зароджуючись біля берегів Африки, вони переміщуються до Карибського моря, де набувають максимальної сили. В екваторіальних широтах випадає найбільше опадів – понад 2 000 мм за рік.

Мал. Атлантичний океан біля берегів Антарктиди

ВОДНІ МАСИ Й ТЕЧІЇ. Водні маси різняться температурою і солоністю. Середні температури поверхневих вод в Атлантичному океані значно нижчі, ніж у Тихому. Найтепліші води (+26 0 С) – в екваторіальних і тропічних широтах. Далі на північ і південь температура води знижується.

Найбільша солоність вод (37,5 ‰) спостерігається в тропічних широтах, де переважає бездощова і спекотна погода. У прибережних водах Антарктиди вона знижується до 33 ‰ через опріснення внаслідок танення криги. Найменшу солоність вод (18 ‰) мають райони океану, куди впадають прісні води великих річок. Наприклад, Амазонка у місці впадіння в Атлантичний океан так опріснює його води, що навіть за кілька кілометрів від берега її можна пити. Особливістю Атлантичного океану є численні айсберги.

Течії в Атлантичному океані, як і в Тихому, утворюють два кола циркуляції води. На відміну від Тихого океану вони спрямовані не по широті, а майже уздовж меридіанів. Причиною цього є витягнутість Атлантики з півночі на південь. Течії переносять водні маси, а з ними тепло і холод з одних широт у інші. Найвідоміша тепла течія – Гольфстрім, яка жене теплі тропічні води на північ. Північніше 40˚ пн. ш. вона повертає на північний схід і називається Північноатлантичною. Обидві течії обігрівають не тільки північну частину Атлантики, а й значно пом’якшують клімат на півночі Європи. За це їх називають „водяними обігрівачами”. Над ними формуються більш теплі і вологі повітряні маси, тому виникають хмари, опади, циклони. Західні вітри переносять їх далі на схід – в Європу. З Північного Льодовитого океану в Атлантичний приходить холодна Лабрадорська течія, яка сильно знижує температуру повітря у прилеглих районах.

Мал. Течії Атлантичного океану

ОРГАНІЧНИЙ СВІТ. Рослини і тварини Атлантичного океану бідніші видами, ніж у Тихому. Це пояснюється геологічною молодістю океану. В Атлантиці поширені різні види водоростей – червоні, зелені, бурі (серед яких і саргассові).

Найбільше різноманітних тварин мешкає в екваторіальних і тропічних водах. Тільки там зустрічаються летюча риба, меч-риба, морська черепаха. Серед коралових рифів живуть баракуда, спиноріг, риба-метелик, риба-ангел. Тільки в Саргасовому морі на глибині 700 м нерестяться вугри, які припливають туди з річок Європи і Північної Америки. Із ссавців є кити, тюлені. В холодних водах різноманітність видів незначна, але загальна кількість тварин дуже велика. На узбережжях материків і островах безліч птахів (чайки, кайри), які живляться рибою.

Мал. Морський сувенір

Мал. Завдяки акціям екологів за останнє десятиріччя в Атлантичному океані збільшилась популяція китів

ГОСПОДАРСЬКЕ ВИКОРИСТАННЯ. Атлантичний океан омиває береги найрозвинутіші країни світу. Його просторами пролягли найжвавіші морські шляхи, якими курсують сотні пасажирських і вантажних суден. На його узбережжях виникли найбільші порти світу. Узбережжя і острови є прекрасними місцями відпочинку і туризму.

Біологічні ресурси використовуються людиною з давніх-давен. Серед риб найбільше промислове значення мають оселедець, тріска, тунець, анчоус, мойва, морський окунь, хек, камбала, сардина. Крім риби виловлюють устриць, кальмарів, крабів, лангустів, креветок. У деяких районах внаслідок надмірного вилову скоротилися запаси риби. Для їх відновлення необхідно на кілька років скоротити промисел.

З мінеральних ресурсів на шельфах є поклади нафти і природного газу. Їх розробляють у Північному морі, Мексиканській і Гвінейській затоках. Видобування здійснюється за допомогою бурових платформ, установлених у морі. Потім нафто- і газопроводами, прокладеними дном, сировину перекачують у сховища. Підводні родовища вугілля розробляють Велика Британія і Канада. На шельфі поблизу Південної Африки відкрито родовища високоякісних алмазів. Їх видобувають на спеціально обгороджених і осушених ділянках. Використовують і будівельні матеріали – пісок, гравій, вапняк-черепашник. З води отримують кухонну сіль та інші речовини.

Енергетичні ресурси Атлантичного океану мало освоєні. Біля узбережжя Франції працює електростанція, що використовує енергію припливів. Країна Кот-д’Івуар отримує електроенергію за рахунок різниці температур поверхневого (+30 0 С) і глибоководного (+8 0 С) шарів води.

ПРОБЛЕМА ЗАБРУДНЕННЯ ВОД. Води Атлантичного океану забруднюються річковими водами, стоками прибережних міст, нафтою. Найбільш забрудненими акваторіями є морські шляхи, якими транспортують нафту. Північне море і прибережні води Північної Америки вкриті багатокілометровими нафтовими плямами.

Забруднення води призводить до скорочення чисельності риби. У забруднених прибережних водах, особливо поблизу великих портів, розвиваються віруси небезпечних хвороб: гепатиту, холери, черевного тифу. Через це численні пляжі Чорного, Балтійського, Середземного морів небезпечні для купання.

Боротьбу із забрудненням води ведуть різними способами. Для збереження природи океану необхідно повсякчас здійснювати спостереження і контроль за його станом. В багатьох країнах заборонено скидати в океан неочищені води з промислових підприємств і суден. Варто пам’ятати, океан і суходіл – нерозривне ціле. Не зумівши зберегти океан, навряд чи люди зможуть зберегти і суходіл.

Запитання і завдання

1. Порівняйте географічне положення і розміри Атлантичного та Тихого океанів.

2. Чому посеред Атлантичного океану виникли серединноокеанічні хребти?

3. Чому води Атлантичного океану поблизу узбережжя Антарктиди мають меншу солоність?

4. Розкажіть про органічний світ Атлантичного океану.

5. Які багатства криються у водах Атлантичного океану?

6. Внаслідок чого води океану забруднюються?

7. Поміркуйте, чому Північну Атлантику називають кухнею погоди Європи.

8. Користуючись картою «Будова земної кори», визначте:

а) які літосферні плити утворюють дно Атлантичного океану;

б) в якому напрямку і з якою швидкістю вони рухаються;

в) які форми рельєфу утворюються на дні внаслідок цих рухів.

1. Підпишіть на контурній карті назви: островів – Ісландія, Бермудські, Зеленого Мису; підводних хребтів – Північноатлантичний, Південноатлантичний.

2. Позначте відповідними кольорами теплі і холодні течії та підпишіть їх назви – Гольфстрім, Північноатлантична, Лабрадорська, Канарська.

Источник

Желоб Пуэрто-Рико — самая глубокая впадина Атлантического океана

Океанологи еще с прошлого века озадачились вопросом о том, какая глубина в Мировом океане самая большая. Поиски привели их к многочисленным впадинам, многие из которых уже имеют подробные описания. Самые глубокие точки океанического дна нанесены на карту, они позволяют лучше узнать о процессах, протекавших миллионы лет назад. Также благодаря им можно предсказывать будущее геологии Земли. Одна из самых интересных глубин находится в Атлантическом океане — это желоб Пуэрто-Рико, являющийся самым глубоким местом Атлантического океана.

Желоб Пуэрто-Рико — самое глубокое место Атлантики

Океаническая впадина имеет глубину 8742 м. При этом средняя глубина составляет 3736 м. Если сравнивать Атлантику по этому показателю, то она находится на 2 месте после Тихого океана. При том Мировой океан имеет среднюю глубину 3711 м.

Место расположения желоба Пуэрто-Рико приходится на границу 2 тектонических плит, они движутся по траектории, максимально приближенной к горизонтальной. Местный район является непростым с точки зрения геологии. Место движения Карибской и Северо-Американской плит на данной глубине характеризуется высокой сейсмической активностью. Более того, островная дуга на юго-востоке Пуэрто-Рико отличается повышенной вулканической активностью. Все это создает риск для жителей близлежащих населенных пунктов.

Опасность района желоба Пуэрто-Рико

В связи с обнаружением высокой частоты землетрясений начиная с 1988 года для местных жителей регулярно проводится информирование о возможных землетрясениях. Одно из максимально разрушительных природных явлений застигло жителей прибрежных районов Индийского океана. Цунами 2004 года стало прямым следствием движения океанических плит района желоба Пуэрто-Рико.

Мощные разрушения принесли землетрясения 1918 и 1953 года. Последнее затронуло прибрежный район Санто-Доминго. Сам остров Пуэрто-Рико и его жители регулярно испытывают воздействие землетрясений. За последние десятилетия наибольшей по разрушительной мощи стало землетрясение 2010 года, средняя магнитуда которого остановилась на отметке 7.

Движение Карибской и Северо-Американской литосферных плит повлекло землетрясение, ставшее одним из самых масштабных в истории человечества. Оно разрушило тысячи жилых домов, инфраструктуру города Порт-о-Пренс, унесло жизни миллионов людей. Устранением последствий занимались десятки государств. Спасательные работы считаются одними из самых сложных за всю историю наблюдений за землетрясениями. Максимально возможное число погибших равнялось 500 тысячам человек. Ученые утверждают, что в 1787 году произошло еще более мощное землетрясение, средняя отметка магнитуды которого держалась на уровне 8,1. Именно поэтому необходимо исследовать самое глубокое место в Атлантическом океане, поскольку желоб может раскрыть многие подробности особенностей тектонической активности.

Вулканическая активность самого глубокого места Атлантического океана

На территории Атлантики расположено множество вулканов, многие из которых являются действующими. В 2004 году результатом вулканической активности, эпицентр которой пришелся на желоб Пуэрто-Рико, стало огромное цунами, принесшее наибольшие разрушения государствам, расположенным вдоль побережья Индийского океана. Местные вулканы тесно связаны с вулканической системой Карибского моря. Расположенные на больших глубинах, они характеризуются нестабильными флангами, которые способны приносить огромные по масштабам разрушения. Исследование океанических вулканов вместе с желобом Пуэрто-Рико может помочь в изучении наземных вулканов, располагающихся на островах Мартиника, Монтсеррат, Сент-Винсент и других.

Другие глубокие впадины Мирового океана

На свете существует немало глубоких впадин. Желоб Пуэрто-Рико Атлантического океана относится к рейтингу самых глубоких впадин мира, однако в мировом списке он занимает практически последнее место. Уступает ему лишь Японский желоб, причем исследование его глубины продолжается до сих пор. При проведении измерений оказалось, что средняя длина Японского желоба превышает 1000 км. Последнее измерение глубины было осуществлено в 2008 году. Тогда ученые выяснили, что она равна примерно 8 400 м. Максимальный показатель пока остается загадкой.

Не меньший интерес для ученых-океанологов представляет Курило-Камчатский желоб. Его максимальная глубина составляет 9 717 м. Наибольшая ширина всего 59 км, что считается довольно скромным показателем. Это глубокое место в океане имеет долины и каньоны, характеризуется неровным дном, множеством впадин, подробные исследования пока не проводились.

В Тихом океане значительной глубиной отличается желоб Идзу-Бонина. Это глубокое место Тихого океана было обнаружено еще на рубеже 19 и 20 столетий. Наибольшая глубина здесь превышает 9 800 м. Желоб послужил для прокладки телефонного кабеля, причем сначала наибольшая глубина была определена неверно, и из всех замеров выбрали 8 500 м. Затем в ходе детальных исследований установили, что место имеет глубину куда большую.

Желоб Кермадек прославился не только тем, что является глубоким местом, но и одними из самых крупных ракообразных. Средняя величина каждого обитателя желоба Кермадек превышает 30 см в длину. В ходе исследований удалось установить, что максимальная глубина превышает 10 тысяч метров. Удивительно, но желоб стал местом обитания и других морских созданий, некоторые из которых даже неизвестны науке.

Курило-Камчатский желоб

Филиппинский желоб имеет максимальную глубину 10 540 м. Находится впадина в Тихом океане. Детальные исследования не проводились, наибольший интерес глубокое место представляет для геологического изучения.

Совсем другая ситуация обстоит с желобом Тонга, который считается одним из наиболее важных объектов изучения океанического дна. Его глубина превышает 10 880 м, это практически максимальный показатель, превзойти который удалось только знаменитой Марианской впадине. Средняя скорость движения плит составляет более 25 см за год. Ученые также изучали маленький остров, расположенный на местности. Средняя скорость перемещения островка также составила 25 см. Это прямо указывает на то, что литосферные плиты обладают одной из наибольших активностей. Желоб Тонга прославился застрявшей в нем ступенью «Аполлона-13». Это место Тихого океана также приняло источник электроэнергии, работающий на плутонии. Есть мнение, что с распадом плутония, который окончится к 2060 году, может случиться настоящее экологическое бедствие. Наконец, стоит рассмотреть место, которое имеет наибольшую глубину в Мировом океане. Речь идет о Марианской впадине.

На свете нет более глубокого места, чем Марианская впадина. Ее максимальная глубина превышает 11 тысяч метров. Средняя же составляет 10 994 м. Исследование впадины началось с 1960 года. Американские ВМС отправили экспедицию из 2 человек в батискафе, которым удалось достигнуть максимально возможной глубины (10 918 м). Неизвестность представляла наибольшую опасность, а с учетом отсутствия современных технологий отважные путешественники подвергали себя значительным угрозам. Тем не менее они сумели вернуться в целости и сохранности и сообщили, что даже самое глубокое место имеет своих обитателей. Увы, но каких-либо подтверждений, кроме их слов, до сих пор нет. Впрочем, телеканал National Geographic отправил самого Джеймса Кэмерона на исследование Марианской впадины. Гениальный режиссер говорил, что на основе полученных им видеоматериалов снимет фильм о чуде природы. Уже сейчас известно, что океаническое дно имеет горы, средняя высота которых превышает 2 км, а наибольшая — 2,5 км.

Другие глубокие впадины Атлантического океана

Сейчас уставлено, что у Атлантического океана насчитывается 4 впадины:

Южно-Сандвичев желоб занимает не только часть Атлантического океана, но и часть Южного. Его средняя длина составляет 1 380 км, а максимальное значение глубины — 8 264 м.

Впадина Романш представляет собой желоб, расположенный рядом с экватором. Среднее значение измерений глубины показывает, что Романш имеет показатель 7 758 м. Кайманова впадина считается одной из самых интересных. Она причислена к зонам, имеющим наибольшую геологическую сложность. Желоб Кайман оказывает влияние на формирование тектонической границы (Карибская и Северо-Американская плиты). Максимальная глубина желоба — 7 686 м. В Каймановой впадине есть уникальная экосистема, недавно в ней были обнаружены особые вулканы. Океанографы из Великобритании нашли уникальные гидротермальные источники, которые находятся ниже отметки 5 000 м.

Именно изучение Каймановой впадины помогает определить, насколько велика геологическая активность плит. Пока установлено, что среднее значение скорости движения превышает 10 мм за год для данного участка Атлантического океана. Именно из-за движения плит появляются разломы и образуются вулканы, которые постоянно извергают магму (лаву). Вулканы, обнаруженные на значительной глубине, называют очень интересно — «черными курильщиками». Образуются они благодаря просачиванию холодной морской воды по трещинам хребтов. Длительный процесс формирования приводит к снижению проницаемости пород, вулканический пепел поднимает окружающую температуру до 360°C и вместе с давлением приводит к реакции, в которой вода взаимодействует с горными породами. В результате мощные струи воды стремительно вырываются, а черный цвет объясняется высоким содержанием сульфидов и сульфатов вместе с окисями металлов.

Большинство глубоководных желобов располагается в Тихом океане. Однако Атлантический тоже сумел обзавестись парой интересных впадин. Для всех желобов характерны узкая ширина, отвесные склоны, протяженность на значительные расстояния, превышающие сотни километров. Пуэрториканский желоб наибольший интерес представляет как важный геологический объект, позволяющий лучше понять и спрогнозировать сейсмическую активность. Сейчас известно, что, как и другие впадины, Пуэрториканский желоб Атлантического океана повторяет островную дугу. Обнаружение новых экосистем в различных глубоководных участках Атлантического и других океанов позволяет рассуждать о возможности жизни в невероятных с точки зрения обывателя условиях. Несмотря на всю грозность, связанную со свидетельством образования огромных разломов, эти участки могут открыть удивительные тайны, о которых раньше люди не могли даже догадываться. Однако в связи со сложностью исследований такие места остаются загадкой.

Источник